Легенда про кохання

Кохання – це таке почуття,

про яке, одночасно ми знаємо все

 і не знаємо нічого. Воно немовби
 дарує нам крила але забирає свободу.

Одночасно ми отримуємо сенс життя

 і втрачаємо бажання користуватися ним.

 Ось одне з пояснень цих явищ. Це легенда,

 яку я переклала з білоруської мови.

Про Кохання і не тільки

       Усі людські почуття зібралися якось разом, а Безумство, коли Сум позіхнула втретє, раптом сказало: “А пограймо в хованки!”

“Як це?” – загомоніли почуття. “Та легко! Один закриває очі і рахує до ста, а всі інші ховаються...”

      Байдужість грати відмовилося – йому було нецікаво. Правда також. Тому що її, сказала, все одно знайдуть. Лінь прихилилася за найближчим каменем. Віра піднеслася високо в небо. Заздрість пішла в тінь до Тріумфу. Краса сховалася на дні озера. Пристрасть – в кратері вулкану. Забудькуватість... Не пам’ятаю, де... Страх – в розколі дерева. Свобода – в подиху вітру...

      А Безумство рахує: 99 вже. І без прикриття лише Кохання: куди не подасться воно, усі місця зайняті... В останній момент бачить – троянда поряд цвіте. Пірнула в кущ.

     “Сто!” – сказало Безумство і пішло шукати. Першим воно знайшло Лінь. Потім себе викрила Віра (почала в небі сперечатися з Богом). З вулкану відізвалася Пристрасть. Побачивши Заздрість, неважко було вирахувати Тріумф. А, присівши біля озера, щоб відпочити, саму Красу...

     Ніде не було лише Кохання... Безумство шукало її за кожним деревом, в кожному струмочку... А коли, нарешті, заглянуло в кущ, звідти почувся відчайдушний крик – троянда своїми гострими шипами поранила Коханню очі.

     Безумство було  у відчаї, воно не знало, що робити. І, для того щоб хоч якось спокутувати свою провину, пообіцяло, що на віки стане поводирем Коханню.

     Ось з цієї гри все і почалося: Кохання залишилося сліпим, а Безумство водить його за руку. Від одного до іншого...